ОДИСЕЯ КАВТОРАНГА АНДРІЯ ЧУБА.

 Евгеній БАЛЬ

ОДИСЕЯ КАВТОРАНГА АНДРІЯ ЧУБА

(Уривок з роману)

     Йшов четвертий місяць цього виснажливого рейсу. Наш балкер, під кіпрським прапором,  належавши одній з грецький кампаній,  не вилазив з гарячих, я маю на увазі температуру, районів. Перської затоки, Червоного і Аравійського морів, Оттоманської затоки і їм подібного. Старенький кондиціонер працював, мабуть, на останньому подиху тому температура в каютах мало відрізнялася від температури на верхній палубі. Всі ходили мокрі від поту, злі і роздратовані. Кілька людей отримали теплові удари і одного матроса навіть довелося евакуювати в госпіталь, зробивши вимушений захід у Аден.

      Цього разу, завантажившись в Єгипті азотними добривами, ми чимчикували в індійський порт Бомбей. Проходячи повз узбережжя Сомалі, де активно діяли пірати, вирішили проходити на максимальній відстані, наскільки це було можливо, від їх берегів. Розраховували на те, що на своїх малих катерах подолати відстань в 80-100 миль їм буде майже не реально. Ми вже пройшли траверс Босасо і майже заспокоїлися, знаючи, що в районі острова Сокотра чергує американський фрегат. Увечері злегка посилився вітер і стало не так спекотно. Хвилювання моря посилилося до 4 балів, це було до речі. Для малих піратських катерів, навіть така відносно невелика хвиля буде серйозною перешкодою. Але, як з'ясувалося згодом, заспокоювалися ми рано. О третій годині ночі наш балкер був атакований двома швидкохідними катерами. Катери були настільки малі, що на тлі навіть такого невеликого хвилювання радар їх не помічав. Підлетівши до борту, пірати на ходу причепили на планшир гачки-сходи і спритно. як мавпи. видерлися на борт. Все це для екіпажу стало цілковитою несподіванкою. Далі - автоматна черга в повітря, вибиті прикладом зуби у боцмана, який випадково опинився на шляху піратів до ходової рубки.

   - Зуби були штучні – тому не боляче, заспокоював нас на другий день, шуткуючи, боцман.

   Напад стався настільки швидко і несподівано, що ми навіть не встигли передати сигнал про захоплення судна.

   Ватажок піратів чимсь нагадував мені  Абдулу з популярного кінофільму «Біле сонце пустелі». Що правда Абдула був кремезний чолов’яга, а сомалієць худорлявий. Та щось було в них спільне і схоже в рухах, манері вести розмову. Ми так і прозвали його проміж собою –«Абдулою».

   Проте, треба було щось робити. Я підморгнув старшому механіку, той зрозумів без слів. Спустився в машинне відділення  та, непомітно для чергуючих там піратів, перекрив клапан подачі палива в  розподільний бак. Хвилин через сорок двигун почав працювати з перебоями, а згодом і взагалі зупинився. Теплохід захитався у дрейфі. Ми розраховували, що проходящи судна, звернуть увагу на, дрейфуючий без ходу і не відповідаючи на радіо виклики, балкер, та ви кличуть  чергуючий фрегат. На «Абдулу» наша зупинка не справила ніякого враження, він був спокійний як  індієць племені «Сіу». Згодом, звелів привести мене і стармеха до нього і сказав, що якщо двигун за півгодини не запрацює, він розстріляє другого механіка на юті на очах всієї команди. Вочевидь він не шуткував, прийшлось дати хід.

     Відігнавши до сомалійського берега, балкер поставили на якір у невеликого селища десь в районі Босасо. Судно з екіпажем залишили на рейді. До борту підійшов моторний човен і мене зі стармехом вивезли на берег, мабуть вважаючи, що без капітана і механіка екіпаж бешкетувати не буде.

   Узбережжя виглядало не привітно. Пісок, глина, камінь. Кілька рибальських човнів витягнені на пісок. Сітки, розвішані для просушки на дерев'яних палях. На півдні, на горизонті проглядалися невисокі гори. Селище на березі складалося з кілька десятків глиняних мазанок і тільки в центрі знаходився двоповерховий будинок із цегли. Біля нього споруджено намет від сонця, під яким сидів  хлопець з автоматом. На вигляд зовсім дитина, так років на тринадцять. Поруч з будинком височіла щогла дальнього зв’язку. Стало зрозуміло яким чином пірати отримували інформацію. Нас помістили в кімнату цього будинку де вже знаходився один в'язень. Звали його Андрій Чуб. На наступний день у стармеха стався інфаркт і його відвезли до лікаря, а потім на судно. Залишилися в камері ми з Андрієм удвох. Він, колишній морський офіцер, кавторанг, після демобілізації, підрядився перегнати з Європи в Пакистан яхту для якогось місцевого мільйонера. Пірати утримували яхту Андрія вже більше трьох місяців. Викуп за неї не надходив. Чи то мільйонер збанкрутував,  чи то грошей йому було шкода - невідомо ... Провели ми з Андрієм в цій камері без малого півтора місяці. Погане харчування і вода поганої якості - це ще якось можна було пережити. Найбільше дошкуляла спека. Навіть вночі температура залишалася майже такою ж якою була вдень. Ліжко постійно були вологими  від поту. Щоб не збожеволіти розповідали один одному різні історії і зміст колись прочитаних книжок. На тому і трималися.

   Якось на світанку я прокинувся від глухого стуку. Це Андрій бив по цегляній стіні камери якимось чорним шлангом. Протерши очі,  побачив, що це зовсім не шланг, а змія. Вельми пристойних розмірів. Товщиною з руку і метра півтора завдовжки. Не знаю отруйна це була змія або з сімейства удавів, для мене це було не важливо. Я, на генетичному рівні, з дитинства боюся змій… На шум прибіг охоронець. Андрій кинув йому мертву змію і на поганому англійському додав:

   - Викинь цю гидоту!

   У відповідь сомалієць блиснув білозубою посмішкою і на пристойному англійському відповів:

   - Ну, навіщо ж викидати, ми її з'їмо.

   Через годину він приніс нам пару шматків смаженої рептилії. М'ясо виглядало дуже апетитно, за смаком нагадувало курку, але пахло рибою. Я спробував, але з гидливості не їв. Андрій з'їв обидва шматка і повідомив, що змія заповзла вперше, а ось скорпіони заповзають частенько. Сомалійці їх теж смажать і їдять. У них це блюдо вважається делікатесом. По стінах камери постійно повзали всякі дивовижні комахи типу мокриць, тарганів, стоніжок. Вночі вони іноді падали на тіло і доводилося прокидатися. Рятуючи нас з Андрієм від комах, сомалійці притягли в камеру папугу. Він лаявся англійською, але комах ловив справно, тим і харчувався.

   Через деякий час, після довгих переговорів і торгівлі, кампанія перерахувала піратам гроші,  наше судно звільнили, і ми пішли в Бомбей. Прощаючись, Андрій витягнув з-під сорочки кілька зошитів. Вони була мокрі від поту, сторінки зліпилися, і являли собою купу мокрих листків.

   - Ось, візьми будь ласка. Просушиш. Тут ці зошити зовсім пропадуть. Це мої щоденники, я писав їх багато років. Шкода, якщо втрачу. Збережи зошити. Я, коли вирвуся з полону, знайду тебе і заберу їх.

       Через місяць до мене дійшли відомості, що Андрій, оглушивши охоронця і заволодівши його автоматом, намагався втекти. За ним організували погоню  і в перестрілці він загинув.

   З тієї пори пройшло 15 років. Перекладаючи старі газети і журнали, з метою відвести їх на дачу для розпалювання каміна, натрапив на зошит Андрія. Переглянув кілька листків. В багатьох місцях листки прогнили і текст прочитати було не можливо. Почав читати що залишилося і незабаром не міг відірватися. Сюжет життєпису дійових осіб цілком захопив мене і не відпускав кілька днів, поки я не прочитав все від початку до кінця.