РОЖДЕСТВЕНСКИЙ РАССКАЗ
«Святочный рассказ» - или «рождественский» - писался к Святкам, периоду от Рождества до Крещения, на который приходился и Новый год. В эти 12 дней принято было собираться по вечерам и развлекать друг друга историями, как сегодня это делает телевизор.
Обязательным атрибутом был потусторонний мир. Добрые и злые силы помогали герою увидеть свет истины,
«Ночь перед Рождеством», как и все «Вечера на хуторе близ Диканьки» - общепризнанная вершина рождественского жанра. Не говоря уж о том, что именно «Вечера» положили начало созданию гоголевского «Лукоморья» - великого мифа об Украине как о стране невиданных чудес, где люди обаятельны и остроумны, свободны и отважны, где правят сильные и благородные чувства.
Предлагаем вниманию читателей Рождественскую историю от нашого земляка, известного писателя-сатирика, журналиста, многолетнего руководителя Донецкой областной организации Национального союза писателей Украины, лауреата литературных премий им. Остапа Вишни и Леси Украинки Павла Куща.
Павло КУЩ
СВІТЛА НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ
(Сучасна різдвяна історія)
…- Це ж треба, - продовжував Чуб, витираючи рукавом вуса,
- якомусь дияволу, бодай не довелося йому, собаці, вранці
чарку горілки випити, втрутитися! Їй-бо, як для сміху…
(Микола Гоголь, «Ніч перед Різдвом»).
Ніхто у нашому містечку ще не знав, що дідько поцупив приймальний пункт металу «Місячне сяйво». Та ще разом із його власником - кирпатим Гарбузянкою! Щоправда, про це намагався розказати місцевий газетяр, якого всі тут звали Абзац. Ну, той самий чоловічок, у якого після відвідин забігайлівки «Солоха і внуки» ноги звично розбігалися в різні боки. Поклавши руку на свою трохи зіжмакану газету «Вісті роздержавлення!», Абзац урочисто поклявся і повідомив наступне. Коротше, він ніяк не міг не помітити зникнення величезного залізного рундука, бо той був одним із орієнтирів по дорозі додому. Розгублений його відсутністю газетяр навіть трохи заблукав і довго кружляв округою, аж доки, горопаха, не прибився до рідного порогу.
А дружин чоловіків, які запізнюються додому з поважних та інших причин ви знаєте. Та геть нічому не вірять! Особливо у ніч перед Різдвом, коли традиційно якісь дива трапляються. Молодиця, взявшись руки в боки, тільки риторично запитала: «Все у Солохи видудлили чи й на завтра залишилося?..» Потім гречно побажала небораці придбати компас. Це так єхидно нагадувала, що той зумів заблукати між трьома забігайлівками на шляху до свого будинку. І насамкінець демонстративно постелила йому на підлозі, але подалі від ялинки. Причому робила це мовчки. Проігнорувала навіть розповідь чоловіка про недавно побачене ним на враз протверезілі очі. Мовляв, наляканий Гарбузянка спробував втікати і навіть спритно видряпався на дах рундука «Місячне сяйво». Але з десяток помічників дідька – без хвостів і ріжок, але таки чорних-чорних із ніг до голови, не дрімали. Вони стягли нещасного донизу і швиденько понесли, немов колоду, кудись у зимову темряву. А до самого приймального пункту відразу ж підігнали потужний кран…
Втім, жінка газетяра раніше чувала від нього ще й не такі небилиці! Тому й зараз знову стала живим втіленням категоричного театрального принципу Станіславського: «Не вірю!» І даремно, бо в містечку невдовзі справді почали коїтися дивні речі. Наприклад, у квартирі Миколи Вуса раптом задеренчав апарат стаціонарного телефону. Від несподіванки господар довго не міг його відшукати і блукав по кімнаті «на звук», аж поки не натрапив на нього.
– Галльо! – недовірливо промимрив у трубку. Прокашлявся і вже трохи впевненіше: - На дроті…
І ледь не прикусив язика. Бо враз згадав: апарат давно мовчав саме через відсутність дроту, який клієнти «Місячного сяйва» підступно вирізали у всій окрузі.
А тут нова напасть! Не встиг оговтатися від вже призабутого: «Ту-ту-ту-ту…» у трубці, як раптом несподівано …яскраво спалахнули електролампочки під стелею і загуркотів холодильник на кухні.
– Дивись, куме, що коїться! – заблимав очима Петро Каганець, який нетерпляче товкся біля порогу. – Наче хто зурочив… А я спершу думав, що ти дуже перебільшуєш… Ну, коли називаєш свою жінку відьмою…
- Ме-ені з жінкой не водиться! – несподівано заспівав той у відповідь. І вирішив трохи розіграти кума. – Відьма? Та я й сам із Люципером запанібрата. Не віриш? Ось дивися сюди!..
Рішуче підійшов до телевізора(пульт шукати було б безглуздо), який через відсутність електрики давно використовувався лише, як підставка під вазу чи попільницю. Помахав трохи над ним руками, для чогось пробурмотів: «Коляд, коляд, колядниця!..» і нарешті натиснув на кнопку: «Гоп!»
Телевізор трохи повагався, а потім на екрані швиденько розвиднилося. Там з’явилися традиційні для цих зимових свят кіногерої: хвостатий дідько, який саме пускав бісики і ходив довкола лукавої Солохи, як кіт біля миски із сметаною. Їй-бо, Вус тепер і сам розгубився. Адже свого часу бачив жалюгідні залишки телекабеля, що після візиту «металістів» валявся біля під’їзду. А на Каганця взагалі було жаль дивитися.
– Не до добра це все… - заскімлив від порогу. – Може, той… тепер нікуди не підемо?
Досі куми збиралися у гості до приятеля, який мешкав у тому районі містечка, де попри ударні темпи роботи металозлодіїв, із електрикою ніколи не було перебоїв. Подібне місцеве диво насправді пояснювалося просто - там мешкав власник «Місячного сяйва». У його сусіда вони й збиралися посвяткувати: з електрикою та з «ящиком», від якого вже почали відвикати. Але тепер, коли ознаки цивілізації несподівано повернулися до власного помешкання, бажання вирушати в далеку дорогу поменшало. Кому охота плентатися темними вулицями, обминаючи підступні природні вирви чи рукотворні ями – пастки у вигляді каналізаційних люків? Утім, Вус відразу ж згадав про щедрий стіл у гостях та багатообіцяючу посмішку у очах господарки тієї хати і рішуче тупнув ногою.
– Ні, куме, підемо. Треба йти!
Однак як тільки переступили поріг квартири, упевненості знову поменшало.
– Що за дідько? – вголос подумав один із них. – Ти чуєш?..
Міг би й не питати: між поверхами із гудінням рухалася кабіна ліфта. Отого самого, який після набігу метало вандалів стояв без діла. Так довго стояв, що хтось із підприємливих мешканців нижнього поверху, уже дістав дозвіл на відкриття у непорушній кабіні спеціалізованого міні-маркету. Звичайно, для торгівлі тут найнеобхіднішими товарами. Тих, яких мешканці нерідко ду-у-у-у-у-уже потребують пізнього вечора чи вночі. Тобто цигарок, пива чи чогось міцнішого.
Куми були стріляними горобцями і тому не спокусилися на гудіння ліфта, а пішли сходами. А на півдорозі зробили зупинку.
– Ковтнемо трохи для настрою, - запропонував Вус, витягаючи із пазухи флягу. А коли трохи відхекався і витер вуса, кивнув у бік ліфта. – Таки правду кажуть старі люди, що на Різдво всілякі дива трапляються. Але щоб отаке!..
Та справжні несподіванки, як виявилося, тільки розпочиналися.
– Ти також це бачиш? – зойкнув Каганець, коли вони добрели на перший поверх. – Я не сплю?..
Кумові у цей час було ніколи відповідати на риторичні питання. Він і сам почував себе дуже зле і, немов баран на нові ворота, недовірливо витріщався на вхідні залізні двері. Адже такі двері мешканці будинку кілька разів встановлювали натомість попередньо поцуплених, а потім змирилися із активністю «металістів». Бо де тих грошей набрати?
- Швидше на свіже повітря! – підштовхнув він ошелешеного Каганця, який досі жмурився і щось бурмотів собі під носа. – Сподіваюся, це останній сюрприз цієї ночі…
Та не на ту ніч вони натрапили! Адже по той бік дверей їм знущально підморгували ліхтарі на яскраво освітленій вулиці.
– Згинь, нечиста сила! – схопився обома руками за стінку Каганець. – Я ж тобі не раз казав! І просив! Ну, що за мода - брати горілку в отому кіоску?! Мені після неї завжди якісь чорти ввижаються! Але такого ще точно ніколи не було!..
Вус від несподіванки теж спершу вкляк. Та потім почав приходити до тями. Запхав до кишені непотрібний тепер ліхтарик, набрав повні жмені снігу і почав терти ним обличчя. Подіяло. Взяв кума під руку і, повторюючи, немов заклинання: «Не можна не йти!» потяг того вулицею. Та відносна ідилія тривала недовго.
– То що, куме, ти теж не бачиш «Місячного сяйва?» - після певної мовчанки жалібно запитав Каганець.
– Та як корова язиком злизала… - майже пошепки відповів Вус. І вже голосніше додав: - Ні, куме, ми й справді не туди йдемо! Всі кришки від люків на місцях і он навіть баштовий кран на будові не вкрали!..
Мружачись від побаченого, обидва рішуче розвернулися і почовпли додому, звідки недавно вирушили у цю багату на гострі враження подорож. А вже у квартирі насамперед вимкнули телевізор, холодильник, телефон та світло, запалили свічки і вже у звичній ситуації взялися підбадьорювати себе доброю чаркою. А ще заспокоювали себе балачками, що неймовірні дива трапляються тільки перед Різдвом і зазвичай закінчуються щасливо.
…Дійсно, відповідно до класики жанру, різдвяні історії мають винятково щасливий кінець. Але, як саме тлумачать його головні герої цієї історії та їхні земляки? Повернення на недавнє місце «Місячного сяйва» із кирпатим Гарбузянкою та звична відсутність електрики? Чи таки відновлення втрачених через всюдисущих «металістів» подекуди вже призабутих згаданих благ цивілізації?.. Хтозна.