Віра
СИЛЬЧЕНКО
СОНЕЧКО
БУДЕ ЗАВЖДИ
(Єсе
у віршах)
Коли я ще дитиною
була, спостерігала,
як в хліба славетне
сонце спать лягає, як стадо з водопою
йде, та
пастушок на дудці грає. І так
хотілося мені торкнутись сонечка рукою, що світить ясно
вдалені...
...От раз стежиною вузькою пішла до
сонечка сама.
Було вже сонце низько-низько,то й
думала, що
воно близько, ще
трішки і до нього я дійду. Мабуть делеко вже зайшла, навколо
було тихо-тихо, пастух не грав в свою дуду...
Аж ось до пагорба
дійшла, хутенько піднялася на нього. О, Боже,
що за лихо! Далеко знову сонечко було.
У розпачі я там
стояла, і що робити, вже й не знала. А
сонце трохи ще виднілось, та раптом зникло, десь поділось. Мені здалося,
що земля, мов
велетенськая акула, червоне
сонце проковтнула. Як
гірко сльози я лила, жаль сонечка мені було. Чорного мороку
крило уже торкалося землі. І страшно стало
так мені. Про
все на світі я забула, від розпачу і сліз я так стомилась, під
кущиком тернини примостилась, та й міцно так
заснула. Мене
там матінка знайшла. До серця ніжно пригорнула і, пестячи, додому понесла. Я їй на вухо шепотіла, як сонечко рожеве земля назавжди з’ їла. Мене матуся цілувала, та
лагідно казала:
- Ну, що ти, доню, все не так. Сонце
за довгий день стомилось, між
небом і землею примостилось в
пухкий хмаринковий гамак.
За ніч хмаринки віднесуть його на
другий бік села, і рано-вранці зійде там, де стоїть старая
верба, та й знов по небосхилу
піде.
-То що, хіба земля сонце
не з їла? Матусю рідна, я б хотіла сама побачити все це,
як сонечко рожеве зійде, розірве мороку сильце. Та
усміхнулася матуся:
- Це буде ранняя пора. Ще
будеш ти,
дитино,
спати,
як вся на світі дітвора.
- Ні, ні ! Не хочу
спати, а
як засну, то розбуди, я
хочу ранньої пори піти до сивої верби.
- Ну,
добре,
- так сказала мати, - Ти спи, дитино,
коло тебе, щоб не проспала, посиджу...
...Будила рано
мене мама, навкруг ще темрява була, за руку ніжно
мене брала та й
повела на край
села.
А я тулилась до матусі, мені так
боязно було. Лежала
темрява на лузі, в дрімоті ще було село.
Мов привіди, в широкім полі у купу
збилися тополі, до
мене руки простягли цієї
темної пори, а там між вербною лозою якесь чудовисько темніло та все схопить
мене хотіло…
Лишились позаду страхи. З
матусею на пагорбок
зійшли.
Там вдалині,
як на долоні,
безкрає поле розстилалось.
Бриніли роси над травою, що я
маленькою ногою збивала,
вже в гаї птаха щебетала.
Яке ж побачила я диво: з-під
пагорбка джерельце б'є, туман річну водицю п’є,
шепоче очерет ревниво. Ось
золотії промінці крізь темряву пробилась, рожево-вогняні кінці в кудлаті хмари
занурились.
І так нечутною
ходою на волю світло виривалось, світліло небо за
вербою, угору сонце підіймалось.Тоді в матусі я питаю:
- Хто сонце вранці умиває? Чи воно має гребінці, щоб розчесати промінці?
- А вже
ж, сонце купається в росі, а вітер чеше промінці, ретельно хмарки вибирає, тому
так, доню,
сонце сяє.
Як я захоплено дивилась, як
сонечко на світ з'явилось, умите в
ранішній росі,
у всій своїй красі.
Від радісті я неньку цілувала, вона
до себе пригортала та тихо так казала:
- Ось бачиш,
донечко моя, до сонця ти б ніколи не дійшла,
воно так високо вгорі і ходить колом круг Землі...
... Полоще час
роки,
немов вітрила, на
скронях в мене сивина, стару вербу вітри звалили, на цвинтарі матуся спочива,
та в моїм серці ще жива та подорож,
та радість -
мої крила, коли я з ненею ходила на зустріч сонця край села.